24 серпня – День Незалежності України

У цьому році наша країна святкує 27 річницю незалежності.

Вперше День незалежності України відзначили 16 липня 1991 року - в річницю прийняття Декларації про державний суверенітет України Верховною Радою УРСР. У постанові Про День проголошення незалежності України було написано таке:

«З огляду на волю українського народу та його одвічне прагнення до незалежності, підтверджуючи історичну вагомість прийняття Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки постановляє: Вважати 16 липня Днем проголошення незалежності України і щорічно відзначати його як державне загальнонародне свято України». Однак пізніше цю дату перенесли на 24 серпня. Саме 24 серпня 1991 Верховна Рада УРСР прийняла Акт проголошення незалежності України. Остаточно День незалежності України був підтверджений на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року. З цього дня історія України змінилася назавжди. Вважати День незалежності офіційним державним святом стали, починаючи з 1992 року. З приводу святкування Дня незалежності наша школа приєдналася до Всеукраїнської акції «Прапор Незалежності» (прикрась свою домівку та простір навколо національним стягом) та підготувалася до святкування 27 річниці незалежності України.

 

День прапора України: цікаві факти

Державний Прапор України - прапор із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольору із співвідношенням ширини прапора до його довжини 2:3. Українська національна традиція символічного відображення світу формувалася упродовж кількох тисячоліть. Використання жовтого та блакитного кольорів (з різними відтінками) на прапорах України-Русі простежується від прийняття християнства. Згодом ці два кольори набувають значення державних. У середині XVII ст., Після приєднання Гетьманщини до Російської держави, набувають поширення блакитні (сині) полотнища із золотими або жовтими зображеннями хрестів та інших знаків. З часів козаччини жовто-блакитне поєднання кольорів поступово починає домінувати на українських хоругвах, прапорах і клейнодах. Після того, як перервалася традиція козацької символіки, тривалий час в Україні, яка перебувала у складі Російської імперії, питання про національні символи не піднімалося. Першу спробу створити жовто-блакитний прапор з двох горизонтальних смуг приблизно такої форми, як тепер, здійснила Головна Руська Рада (орган, який представляв національний рух українського населення Галичини), яка почала боротьбу за відродження української нації. У червні 1848 року на міській ратуші Львова вперше був піднятий жовто-блакитний прапор. Поштовхом до поширення жовто-блакитної символіки стала Лютнева революція 1917 р. в Росії. 22 березня 1918 Центральна Рада прийняла Закон про Державний прапор республіки, затвердивши жовто-блакитний прапор символом Української Народної Республіки. 13 листопада 1918 синьо-жовтий прапор став і державним символом Західно-Української Народної Республіки. Він був затверджений на Підкарпатській Русі, а в 1939 - в Карпатській Україні. У період 1917 - початку 1919 рр.. синьо-жовтим прапором користувалися в Україні і більшовики. Синьо-жовте поєднання кольорів остаточно оформився як едінонаціональное на початку XX ст. Символами України в новітньому їх трактуванні є безхмарне небо як символ миру - синій колір, і стиглі пшеничні ниви як символ достатку - жовтий колір. 24 серпня 1991 відбулося проголошення Акта про незалежність України, і над будинком Верховної Ради піднявся синьо-жовтий прапор. У серпні 2004 року Президент підписав Указ № 987/2004 про встановлення Дня державного прапора України, який святкується щорічно 23 серпня. До цього День державного прапора святкувався тільки в Києві на муніципальному рівні. Зараз відзначається в Україні щорічно згідно з Указом Президента № 987/2004 від 23 серпня 2004 року зі змінами, внесеними згідно з Указом Президента № 602/2009 від 7 серпня 2009 року. (Цікаву версію щодо походження синіх і жовтих кольорів висунув історик і мовознавець зі Львова Б. Якимович. На його думку, слово "хохол" монгольського походження і складається з двох частин: «хох» - синій, блакитний, небесний, «улу» (юлу) - жовтий.)

 

29 квітня – 100 років з дня прийняття Конституції Української Народної Республіки

Конституційний процес Центральна Рада розпочала відразу ж після проголошення Першого універсалу створенням конституційної комісії у складі 100 осіб на чолі з М. Грушевським. Конституцію передбачалося ухвалити Всеукраїнськими Установчими Зборами. Але революційні події, російська та німецька окупації завадили цьому і в останній день свого існування, 29 квітня 1918р., Центральна Рада затвердила її положення, але в життя не впровадила, бо сама припинила діяльність.

 

Конституція УНР мала підзаголовок— «Статут про державний устрій, права і вольності УНР» і складалася з 83 статей, об'єднаних у 8 розділів: I. Загальні постанови (статті 1-6); II. Права громадян України (статті 7-21); III. Органи влади УНР (статті 22-26); IV. Всенародні Збори УНР (статті 27-49); V. Про Раду Народних Міністрів УНР (статті 50-59); VI. Суд УНР (статті 60-68); VII. Національні союзи (статті 69-78); VIII. Про часове припинення громадянських свобод (статті 79-83).

УНР проголошувалася «державою суверенною, самостійною і ні від кого незалежною», суверенне право в якій належить народові (всім разом громадянам республіки). Територія її неподільна і без згоди 2/3 парламенту не може змінюватися кордон. Громадянином вважалася особа, яка набула це право законним шляхом, подвійне громадянство не передбачалося. Актова, громадянська і політична дієздатність наставала з 20 років. Всі громадяни, незалежно від віку, віри, раси, статі проголошувалися рівними у своїх правах. їм гарантувалися всі права і свободи, як то: свобода слова, друку, совісті, обирати і бути обраним (активне і пасивне виборче право), вільне місце проживання, пересування, недоторканність особистого життя,таємниця листуваннятощо. Встановлювалися порядок виборів та законотворча процедура. Влада розподілялася на гілки: законодавчу, виконавчу та судову. Законодавча належала Всенародним Зборам УНР, виконавча— Раді Народних Міністрів, судова— Генеральному Суду УНР. Національним меншинам надавалося право об'єднуватися у національні союзи, які формували органи самоуправління, видавали корпоративні закони, що не суперечили б Конституції держави, встановлювали бюджет тощо. На випадок війни чи повстання громадянські свободи обмежувалися спеціальним законам не більше як на 3 місяці, який ухвалювали Всенародні Збори або Рада Народних Міністрів.

 

Центральна Рада бачила УНР класичною парламентською республікою, без президента. На підставі Конституції передбачалася розробка цілої низки законодавчих актів. Поява Конституції УНР стала закономірним підсумком перебігу політичного процесу в Україні, започаткованого в березні 1917 р. Вона юридично оформила відродження української державності, дала політико-правові стимули до стабілізації та консолідації суспільства.

100 років звільненню Донбасу від більшовиків

Впродовж березня-квітня 1918 року Армія УНР спільно з союзними їй німецькими та австро-угорськими військами звільнила від більшовиків територію Східної та Південної України. Ці події стали важливим етапом в історії Української революції 1917 – 1921 років. На початку квітня генерал Олександр Натієв поділив свою дивізію на дві частини: одна група на чолі з командиром 2-го Запорізького пішого полку Петром Болбочаном вирушила з Полтави на Харків, а друга на чолі командиром 3-го Гайдамацького полку Володимиром Сікевичем повинна була наступати через Лозову на Донбас. Після запеклих боїв на підступах до міста, 8 квітня війська Болбочана визволили Харків. Тим часом група Сікевича зайняла Лозову.

Дивізію Натієва було вирішено розгорнути у Запорізький корпус, однак це військове формування і надалі залишалося поділеним на дві частини. 10 квітня 1918 військовий міністр Української Народної Республіки Олександр Жуковський таємно наказав Натієву сформувати Кримську групу, яка мала випередити німецькі війська, зайняти півострів та встановити контроль над Чорноморським флотом. Завдання групи Сікевича, яка дістала назву Слов’янської, залишалося попереднім: звільнити Східну Україну і встановити контроль над ресурсами Донецького кам’яновугільного басейну. У складі Слов’янської групи перебували 1-й Запорізький піший полк імені Петра Дорошенка під командуванням Олександра Загродського, 3-й Запорізький піший полк імені Богдана Хмельницького під командуванням Олександра Шаповала, 3-й Гайдамацький полк та деякі інші частини.

15 квітня, після напруженого 12-годинного бою, Слов’янська група зайняла станцію Барвінкове на Харківщині. Ворожі війська відступили на Донбас. 17 квітня богданівці увійшли до Слов’янська, а наступного дня запорожці визволили Бахмут. Робітнича делегація Краматорська зустріла вояків Слов’янської групи з хлібом-сіллю та подарувала українським воякам прапор з написом «Нехай цей стяг буде благословенням робітників у боротьбі за незалежну, соборну Україну. Ми з вами!». 25-27 квітня запорожці та німці вели важкі бої з більшовиками в районі Горлівки та її околиць – станції Микитівки та Ртутного заводу. Ворог контратакував при підтримці потужного гарматного вогню, однак врешті був змушений відступити. Особливу відвагу в боях проявили дорошенківці Загродського, які не дали червоним оточити українські війська.

Далі наступ Слов’янської групи здійснювався за трьома напрямками: на станції Юзівка (нині Донецьк), Попасну і Дебальцево. Дебальцево вояки богданівського полку здобули з боєм 28 квітня, після чого рушили до станції Колпаково (нині селище Ковпакове Антрацитівськогоу району, Луганської області), яка знаходилася на адміністративній межі Катеринославської губернії та Області Війська Донського. 30 квітня вояки-богданівці прибули до Колпакового. У цей час на Дону розгорталося антибільшовицьке козацьке повстання, яке завершилося на початку травня поваленням радянської влади і встановленням влади отамана Петра Краснова. Український уряд прагнув налагодити дружні відносини із донцями, а тому Сікевичу наказали зупинити просування Слов’янської групи, натомість пропустивши далі на схід німців. Визволення запорожцями Донбасу завершилося символічним актом: у Колпаковому козаки принесли два високі стовпи, які знайшли та станції, пофарбували їх у жовту і блакитну фарби, а на кожному з двох боків намалювали тризуб, під яким написали «УНР». До стовпів прибили тримачі для українських прапорів. Священик відслужив молебень і окропив святою водою прапори. Під урочисту музику та гарматні сальви козаки встановили стовпи, а присутнє вояцтво вигукнуло: «Слава!». На той час ще не було відомо, або не прийшло усвідомлення того, що тепер це був кордон не УНР, а вже Української Держави гетьмана Скоропадського.

Після завершення військової операції запорожці несли гарнізонну службу в Бахмуті, Слов’янську, Микитівці, Дебальцевому та Краматорську. Штаб Сікевича знаходився у Микитівці. За наказом генерала Натієва, вояки Слов’янської групи охороняли державне майно на Донбасі та сприяли відновленню занепалої вугільної промисловості. Наприкінці травня Сікевич отримав новий наказ: охорону всього Донецького басейну передати місцевій цивільній, залізничній і німецькій владі, а війська групи перевести на північ сучасної Луганщини, де зайняти демаркаційну лінію з більшовицькою Росією. Невдовзі туди прибули також вояки Кримської групи Болбочана. Запорожці знову об’єдналися і були реорганізовані в Окрему Запорізьку дивізію. Службу на кордоні дивізія несла до часу антигетьманського повстання в листопаді 1918 року.

22 квітня – 100 років з дня звільнення Криму від більшовиків

У квітні 2018 року Україна згадує одну з найбільш славетних та героїчних сторінок власної історії – 100 річчя звільнення Криму від більшовицької окупації. У 1918 році, у Криму більшовики проголосили Радянську Соціалістичну Республіку Тавриду. Для закріплення своєї влади вони використовували жорстокі методи придушення спротиву: червоний терор проти офіцерів та заможних громадян, розігнали Курултай, а на представників кримськотатарського національного руху відкрили полювання. 10 квітня 1918 року штаб дивізії П.Болбочана отримав таємний наказ від міністра військових справ УНР О.Жуковського: «Звільнити Крим, приєднати Чорноморський флот до Українських збройних сил». Вже 14 квітня частини Кримської групи атакували ставку червоних — Мелітополь — та вщент розбили Кримську Червону армію на півночі від Перекопа. За допомогою захоплених напередодні більшовицьких шифрів П.Болбочан дезінформував ворога повідомленням, що через Сиваш відступатимуть радянські війська. Натхненні військовим успіхом українці у ніч із 21 на 22 квітня за декілька годин прорвалися через ворожу лінію укріплень на Сиваші та захопили Перекоп, а наступного дня — Джанкой. Більшовиків охопила паніка, вони були дезорієнтовані та почали тікати. У Криму до болбочанців приєдналися кримськотатарські добровольчі формування та озброєний Кримський кінний полк. 25 квітня 1918 року було визволено від червоноармійців Сімферополь та Бахчисарай. 29 квітня контр-адмірал М.Саблін своїм наказом оголосив Чорноморський флот флотом УНР.

 

 

 

Завдяки Кримській операції П.Болбочана більшовицьку Таврійську республіку було повалено, а діяльність Меджлісу та Директорії Кримської Народної Республіки — відновлено. Завдяки військовому генію та рішучості П.Болбочана, завдяки відчайдушному патріотизму та сміливості українських воїнів вдалося здійснити блискавичний бліцкриг з мінімальними втратами та визволити Крим від більшовицьких окупантів за кілька діб.

 

 

 

 

На жаль, 2-й Запорізький полк П.Болбочана був вимушений залишити півострів

як «неукраїнську територію» за наказом уряду УНР, який аргументували правом кримськотатарського народу на самовизначення. Насправді цей наказ про відступ був виданий задля уникнення конфлікту з союзною Німеччиною, яка не визнавала прав України на Крим. Учасник Кримського походу Нікіфор Авраменко так висловив свої враження: «Із жалем і важким серцем виходили ми із захопленого Криму».

 

21.04-27.04.2018

У квітні 2018 року Україна згадує одну з найбільш славетних та героїчних сторінок власної історії – 100 річчя звільнення Донбасу та Криму від більшовицької влади. Про перебіг подій та етапи звільнення цих територій розповіли інформаційні матеріали, розміщенні в школі, учні старших класів взяли участь у проведенні усних журналів, інформаційних п’ятихвилинок, перегляді відеоматеріалів, спільних обговореннях.

 

 

Товариству Червоного Хреста України виповнюється 100 років

18 КВІТНЯ 2018 РОКУ ВИПОВНЮЄТЬСЯ 100 РОКІВ ВІД ДНЯ СТВОРЕННЯ ТОВАРИСТВА ЧЕРВОНОГО ХРЕСТА УКРАЇНИ (ТЧХУ). ЦЕ НАЙВПЛИВОВІША І НАЙБІЛЬША ЗА ЧИСЕЛЬНІСТЮ В КРАЇНІ ГРОМАДСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ, ОСНОВНИМ ЗАВДАННЯМ ЯКОЇ Є СПРИЯННЯ ОРГАНАМ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ В ЇХ ДІЯЛЬНОСТІ В ГУМАНІТАРНІЙ СФЕРІ.

Взявши на себе з перших днів свого існування благородну місію турботи про здоров’я людей та їх благополуччя, Товариство визначило і реалізує такі пріоритетні напрямки діяльності: надання медичної, соціально-побутової, матеріальної та іншої допомоги одиноким малозабезпеченим ветеранам та інвалідам війни і праці, хворим громадянам похилого віку, дітям-сиротам, дітям вулиці, багатодітним сім’ям, потерпілим унаслідок надзвичайних ситуацій (зокрема від аварії на Чорнобильській АЕС), мігрантам, біженцям, шукачам притулку, іншим верствам населення, які потребують соціальної підтримки; попередження торгівлі людьми; проведення санітарно-просвітницької роботи, спрямованої на профілактику інфекційних хвороб; немедичний догляд хворих на туберкульоз та СНІД. Із 1961 року в системі Товариства працювала патронажна служба, у складі якої донедавна працювало 3090 патронажних сестер, які щороку надавали допомогу вдома за місцем проживання в середньому 350-370 тисячам осіб із вразливих категорій населення. В ТЧХУ діяло 382 центри і кімнати першої допомоги, соціальної підтримки та реабілітації, 651 пункт першої допомоги в сільській місцевості, 394 пункти прокату речей догляду за хворими, 532 банки одягу, 3 хоспіси та 4 притулки. Щорічна кількість наданих медико-соціальних і побутових послуг становила 15-18 мільйонів гривень. На жаль, у 2017 році патронажна служба Товариства Червоного Хреста України була позбавлена державної підтримки. На сьогодні Товариство спроможне підтримувати біля 200 посад патронажних сестер, які працюють в основному тільки в Луганській і Донецькій областях. Протягом останніх чотирьох років Товариство працює в особливих умовах, що зумовлено анексією Криму та збройним конфліктом на сході країни. Через погіршення соціальної та економічної ситуації, поглиблення гуманітарної кризи в країні перед Товариством постали нові виклики, у зв’язку з чим був розширений спектр діяльності і переглянуті пріоритети у роботі, спрямовані зусилля на зміцнення служби реагування на надзвичайні ситуації, психосоціальної підтримки, удосконалення та підвищення ефективності роботи з надання допомоги найбільш соціально незахищеним верствам населення, внутрішньо переміщеним особам із місць воєнних дій та анексованої території. Протягом 2014-2017 років Товариство надало допомогу 1,2 мільйона внутрішньо переміщених осіб на загальну суму 505 мільйонів гривень і лікарняним закладам – на 86 мільйонів гривень. З 2013 року працюють створені при Національному комітеті та обласних організаціях Товариства волонтерські загони швидкого реагування Червоного Хреста, основна мета яких надання першої допомоги постраждалим унаслідок надзвичайних ситуацій. Під час Революції гідності загін Національного комітету Товариства надав допомогу 1,5 тисячі постраждалих. Міжнародна діяльність Товариства спрямована на залучення можливостей Міжнародного Руху Червоного Хреста до фінансування гуманітарних програм допомоги вразливим верствам населення, зокрема постраждалим від анексії Криму та збройного конфлікту на сході країни. Всього з початку цих подій було залучено від міжнародних донорів гуманітарної допомоги на суму близько 500 мільйонів гривень для допомоги внутрішньо переміщеним особам, пораненим у госпіталях та сім’ям військовослужбовців. Діяльність організацій Червоного Хреста підтримується і здійснюється у тісній співпраці з районними й обласними державними адміністраціями та міськвиконкомами.

 

100 років утворення Товариства Червоного Хреста України –до цієї дати викарбована ювілейна монета номіналом 5 гривень.

Дата введення в обіг: 29 березня 2018

Технічні характеристики

Присвячена організації, вікова історія діяльності якої наповнена милосердям, людяністю, співчуттям. Основоположні принципи Міжнародного руху Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, якими керується товариство, забезпечують надання допомоги всім нужденним без дискримінації за національною, расовою, статевою, релігійною, мовною, класовою ознаками чи політичними переконаннями. Червоний Хрест розвиває волонтерський рух, поширює знання про міжнародне гуманітарне право, навчає населення навичкам надання першої допомоги тощо. На аверсімонети на дзеркальному тлі стилізованого хреста розміщено: угорі малийДержавний Герб України та напис УКРАЇНА; принципи та цінності, якими керуєтьсяМіжнародний рух Червоного Хреста і Червоного Півмісяця - ГУМАННІСТЬ/НЕУПЕРЕДЖЕНІСТЬ/ НЕЙТРАЛЬНІСТЬ/ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ/ ДОБРОВІЛЬНІСТЬ/ ЄДИНІСТЬ/УНІВЕРСАЛЬНІСТЬ; унизу: номінал 5/ГРИВЕНЬ та рік карбування монети - 2018, логотипБанкнотно-монетного двору Національного банку України (праворуч). Нареверсі монети розміщено: емблему Червоного Хреста (використано тамподрук), надякою - стилізована гілка калини (деякі ягідки - червоні), під гілкою роки: 1918(ліворуч) та 2018 (праворуч), написи по колу: УТВОРЕННЯ ТОВАРИСТВА (угорі)ЧЕРВОНОГО ХРЕСТА УКРАЇНИ (унизу).

 

 

 

 

11 квітня 2018 року

Міжнародний день визволення в’язнів фашистських концтаборів

Щорічно, 11 квітня світ відзначає Міжнародний день визволення в’язнів фашистських концтаборів. Саме в цей день в 1945 році в’язні Бухенвальда підняли повстання проти нацистів та вибороли свою свободу й отримали шанс на життя. Перший концтабір у Німеччині був створений поблизу Дахау в березні 1933 року. До початку Другої світової війни в тюрмах і концтаборах Німеччини перебувало 300 тис. німецьких, австрійських і чеських антинацистів. У наступні роки гітлерівська Німеччина на території окупованих нею європейських країн створила гігантську мережу концентраційних таборів, перетворених на місця організованого систематичного вбивства мільйонів людей. Централізована система фашистських концтаборів призначалася для фізичного знищення цілих народів, в першу чергу слов’янських; тотального винищення євреїв, циган; нещадної експлуатації в’язнів в якості робочої сили. Концентраційні табори оснащувалися душогубками, газовими камерами та іншими засобами масового винищення людей, крематоріями. Були створені табори смерті, де ліквідація в’язнів йшла безперервним і прискореним темпом, де ув’язнені жили не більше трьох – шести місяців: там розповсюджувався наказ про «умертвіння роботою». Концтабір Бухенвальд був побудований поблизу міста Веймара і почав функціонувати 19 липня 1937 року. За 8 років близько 239 тис. осіб були в’язнями Бухенвальда. Спочатку це були німецькі політв’язні, пізніше, в роки Другої світової війни, представники багатьох інших національностей. Багато ув’язнених загинуло вже в період будівництва табору, яке велося без використання механізмів. Ув’язнених експлуатували також власники великих промислових фірм, чиї підприємства були розташовані в районі Бухенвальда (Сіменс, Юнкерс та ін.). Близько 10 тис. ув’язнених було страчено в Бухенвальді, в тому числі майже 8,5 тис. радянських військовополонених. Всього ж в Бухенвальді замучено 56 тис. ув’язнених 18 національностей. Особливо багато ув’язнених загинуло у філії Бухенвальда Дора, де в підземних приміщеннях виготовлялися ракетні установки «Фау». Табір був розташований поблизу міста Нордхаузен в Німеччині. 11 квітня 1945 року в’язні Бухенвальда, дізнавшись про підхід союзних військ, успішно здійснили збройне повстання, обеззброїли і захопили в полон більше 800 есесівців і солдатів охорони, взяли в свої руки керівництво табором. Тільки через дві доби американські війська, які знаходилися поблизу, дісталися табору. Здійснивши повстання, в’язні Бухенвальда врятувалися від знищення, так як гітлерівська влада напередодні віддали наказ про фізичне винищення усіх ув’язнених. Крім Бухенвальда і Дора існували й інші концтабори: Освенцім, Майданек, Маутхаузен, Штутгоф, Заксенхаузен, Треблінка. З 18 млн громадян країн Європи, що пройшли через табори різного призначення, в тому числі і концентраційні табори, було знищено понад 11 млн чоловік. Система концтаборів у Німеччині була ліквідована разом з розгромом гітлеризму, засуджена вироком Міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі.

17 березня- 101 рік з дня створення Української Центральної Ради

Колишній Педагогічний музей царевича Олексія у Києві, в якому тривалий час працювала Центральна Рада. 17 березня 1917 року в Києві було створено Українську Центральну Раду (УЦР) – національний політичний центр, згодом перший український парламент, який керував національно-визвольним рухом українського народу, а потім і відродженою державою – Українською Народною Республікою (УНР). Центральна Рада була створена за ініціативою демократичної української інтелігенції, в об’єднаній організації Товариство українських поступовців, за участю політичних партій України, А також, представників Робочих, Військових духовенства, студентів, громадських і культурних організацій.

 

 

Головою УЦР було обрано Михайло Грушевський, заступниками голови Володимир Науменко і Дмитро Антонович. Склад Центральної Ради поповнювався і розширювався на демократичній основі. Вже в кінці липня УЦР нараховувала 822 члени. За весь час свого існування Центральна Рада видала чотири Універсали (державно-політичні акти), які визначили етапи Української держави – від автономного до самостійного. Своїм І універсалом, 23 червня 1917 року, УЦР фактично проголосила автономію України. Потім сформувала Генеральний Секретаріат на чолі з Володимиром Винниченком – перший уряд України. Другий Універсал – 16 липень 1917 року, був кроком назад, своєрідним компромісом з російським Тимчасовим урядом. Він проголошував, що остаточно форма автономії України буде вирішена Установчими зборами Росії. Після більшовицького перевороту в Петрограді Центральна Рада ІІІ Універсалом, 20 листопада 1917 року, проголосила створення Української Народної Республіки (УНР), з визначенням її в федеральних зв’язках з Росією. Як свідчили результати виборів до Всеросійських Установчих зборів, 25 листопада 1917 року, вона мала тоді за собою більшість населення України, оскільки українські партії, відігравали провідну роль в УЦР (а це були українські есери і соціал-демократи), Отримали 75 відсотків голосів виборців ( ЛИШЕ 10 більшовики%). Скликаний 17 грудня 1917 року в Києві я Всеукраїнський з’їзд Рад селянських, солдатських і робітничих депутатів висловив цілковиту довіру і підтримку Українській Центральній Раді. Але подальша діяльність Центральної Ради значно ускладнилася протидією місцевих більшовиків і уряду Радянської Росії, які поставили собі за мету будь-що завадити українській незалежності і не випустити Україну зі сфери своїх інтересів. Фактично вже з кінця листопада 1917 більшовики почали готуватися до повалення Української Центральної Ради і захоплення влади в Україні. Ленін і Троцький написали «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради», на противагу УЦР в Харкові було сформовано радянський уряд (Народний Секретаріат), а Україна була проголошена Республікою РАД. До того ж Росія почала проти України відкриту збройну агресію. Саме в цей надзвичайно гострий момент, 22 січня 1918 року, і був оприлюднений ІV Універсал Центральної Ради, яким Україна проголошувалася незалежною державою. Після цього було прийнято ще ряд важливих законів – про 8-годинний робочий день, земельну реформу, грошову систему, державний герб УНР тощо. Останній її законодавчий акт, прийнятий 29 квітня 1918 року в Києві, прийняв Конституцію Української народної Республіки.

 

14 березня 2018 року

День українського добровольця

День українського добровольця – свято, що відзначається в Україні 14 березня. В цей день 2014 року перші 500 бійців-добровольців Самооборони Майдану прибули на полігон Нові Петрівці для формування першого добровольчого батальйону.Внесок першої хвилі добровольців важко переоцінити - саме добровольчі батальйони дали змогу провести мобілізацію і підготувати їм професійну заміну. Одним із перших прикладів добровольства можна вважати Запорозьку Січ – воєнізовану структуру з добровольчих батальйонів, які століттями боронили Україну. Інший яскравий приклад – легіон Українських Січових Стрільців, що теж формувався виключно на добровольчих засадах. Події Першої світової війни, протистояння Австро-Угорщини Росії українці вирішили використати задля втілення заповітної мрії про незалежність України. До лав УСС записалося майже 20 тисяч добровольців, але згодом австрійська влада дозволила лише 2500 воякам прийняти присягу й утворити легіон УСС. Тоді, в 1914 році, так само як і в 2014, українські добровольці нічого не мали: вони були найгірше озброєні, взуті й одягнені. Але, попри це, зажили слави як найвідважніші вояки. «З нами йшли в наступ українські добровольці. Це, мабуть, найкращий відділ із усієї Австро-Угорської армії», - йшлося в німецькому повідомленні з фронту до командування Південної Армії. Півтора року знадобилося стрільцям та австрійському командуванню, щоб офіційно оформити українських добровольців як окрему бойову одиницю – полк УСС. Саме тоді на західноукраїнських землях розпочався і потужний волонтерський рух – по суті, місцеве населення одягало й годувало українських добровольців, надсилало на фронт так звані «любистки» – спеціальні посилки-пакунки. Під час Другої світової війни добровольці знову першими стали на захист Вітчизни. Та найновіший приклад – це Революція гідності та початок воєнних дій на сході України. В ті дні тисячі звичайних українських громадян, кинувши власні справи – навчання, роботу, бізнес, родини -спочатку пішли на майдани, висловлюючи протест проти антидержавної політики тодішнього вищого керівництва країни, а потім зі зброєю в руках першими протистояли озброєній російській армії. Навесні 2014 року була зафіксована рекордна явка у військкомати країни. Люди приходили самі, не чекаючи повістки. Інші – чоловіки й жінки, самоорганізувалися в батальйони й вирушили на Схід. Саме завдяки добровольцям – їхній мужності, відданості національним інтересам і щирому патріотизму вдалося зупинити російського агресора, дати змогу мобілізувати сили в тилу й озброїти армію. Загалом у конфлікті на сході України брали участь майже 40 добровольчих батальйонів. Переважна більшість із них згодом перетворилася на військові частини силових структур.

1 березня - день жалоби – 75 років з часу Корюківської трагедії

Корюківська трагедія – масове вбивство 6700 жителів села Корюківка (нині місто в Чернігівській області України), вчинене 1-2 березня 1943 загонами СС та угорської військової жандармерії в ході Другої світової війни. Масштаби трагедії – виняткові серед населених пунктів України, СРСР і Європи. Корюковські вбивства за кількістю жертв майже в 45 разів перевищують білоруську Хатинь, в 41 – чеське Лідіце, в 12 – французький Орадур. Наймасовіша каральна операція: 1 березня 1943 року німці оточили українське село Корюківка. Вони заганяли людей у місцеву церкву і розстрілювали, а потім спалили село. Трагедія, спровокована радянськими партизанами, увійшла в історію як символ звірств нацистів. На місці жахливих подій досі немає меморіалу, є лише невелика кам'яна брила з барельєфами жертв, що стоїть на центральній площі Корюківки. Там ще досі знаходяться людські останки. Жителі називають своє містечко, що у 80 км від Чернігова, суцільним цвинтарем. Рештки людей досі знаходять усюди, нині тут 13 тисяч мешканців, стільки ж було і до війни.

1 березня - день жалоби – 75 років з часу Корюківської трагедії

Корюківська трагедія – масове вбивство 6700 жителів села Корюківка (нині місто в Чернігівській області України), вчинене 1-2 березня 1943 загонами СС та угорської військової жандармерії в ході Другої світової війни. Масштаби трагедії – виняткові серед населених пунктів України, СРСР і Європи. Корюковські вбивства за кількістю жертв майже в 45 разів перевищують білоруську Хатинь, в 41 – чеське Лідіце, в 12 – французький Орадур. Наймасовіша каральна операція: 1 березня 1943 року німці оточили українське село Корюківка. Вони заганяли людей у місцеву церкву і розстрілювали, а потім спалили село. Трагедія, спровокована радянськими партизанами, увійшла в історію як символ звірств нацистів. На місці жахливих подій досі немає меморіалу, є лише невелика кам'яна брила з барельєфами жертв, що стоїть на центральній площі Корюківки. Там ще досі знаходяться людські останки. Жителі називають своє містечко, що у 80 км від Чернігова, суцільним цвинтарем. Рештки людей досі знаходять усюди, нині тут 13 тисяч мешканців, стільки ж було і до війни.

1 березня 2018 року

Виповнюється 100 років з дня ухвали Центральною Радою Закону «Про грошову одиницю,биття монети та друк державних кредитних білетів», яким було запроваджено нову грошову одиницю-гривню.

 

Наявність власної грошової одиниці завжди вважалася символом державності, атрибутом визнання країни серед інших держав. Цей факт цілком підтверджує історія українських грошей, яка є документальним доказом багатовікового прагнення нашого народу до національного й економічному суверенітету, об’єднання споконвічних українських земель. Слово «гривня» походить від слова «гривня» (загривок, шия) і в середньовіччя означало обруч, який носили на шиї знатні люди не тільки в Київській Русі, а й у інших країнах. А от у значенні певної кількості монет «гривня» вперше зустрічається в найдавнішому з відомих літописів «Повість минулих літ», де розповідається, що князь Олег, прийшовши з Півночі, став владарювати в Києві та «встановив варягам давати від Новгорода гривень триста на рік». Тобто, уже у VIII-IX ст.ст. при здійсненні торгових операцій, сплаті данини гривня використовувалося як міра ваги й лічби.
Інтенсивний розвиток землеробства та промисловості, пожвавлення торгівлі, процеси об’єднання давньоруських земель в XI ст. сприяли появі в обігу монетної гривні – масивних злитків срібла певної ваги (160 і 205 г, залежно від типу) і форми. Нею сплачувалися борги, данина, контрибуції. Монетні гривні були тільки на Русі в XI-ХVст., і більше ніде у світі як грошова одиниця не використовувалися. З їх розповсюдженням у XII-XIV ст. на всіх землях Київської Русі майже повністю припинилося надходження монет інших держав.Перше відродження гривні як української грошової одиниці стало можливе лише після розпаду Російської імперії, в умовах становлення державної незалежності України 1917-1920 рр. У пошуку спадковості старовинних традицій Центральна Рада Української Народної Республіки одночасно з низкою карбованцевих емісій (100, 25 і 50 крб) ухвалила закон про гривню як грошову одиницю Української Народної Республіки (18 березня 1918 р.). У складі гривні було 8,712 частки чистого золота (1частка= 0,044 г золота). Дві гривні дорівнювали одному карбованцю. Тодішня гривня виконувала також платіжні функції в міжнародних розрахунках. Її курс до німецької марки становив 1:0,46, до австро-угорської крони – 1:1.Уряд УНР замовив у Німеччині друк гривень номіналами 2, 10, 100, 500 грн, а згодом, за гетьмана П. Скоропадського, було додатково замовлено номінали 1000 і 2000 грн. Випустили ще білети Державного казначейства на 50, 100, 200 і 1000 грн. В обігу були й знаки Державної скарбниці УНР номіналом 10, 25, 50, 100, 250, 1000 рублів, розмінні знаки 5 грн, а також деякі російські та польські знаки.

ГРИВНІ

 

Аверс 2 гривень 1918 року

 

Аверс 5 гривень 1918 року

Аверс 10 гривень 1918 року

 

Аверс 100 гривень 1918 року

1березня 2018 року

150 років укладання договору на будівництво Курсько-Харківсько-Азовської залізниці ,яка дала поштовх для розвитку таких міст ,як Слов’янськ, Бахмут, Краматорськ,Дружківка Історія Південної залізниці розпочинається у другій половині ХІХ століття, коли наприкінці лютого далекого 1868 року було винесено на розгляд проект, а вже на початку березня на ім’я харківського міського голови М. Шатунова з Петербурга надійшла телеграма такого змісту: «Наше клопотання увінчалось успіхом. Відбулось Високе веління про побудову Курсько-Харково-Азовської залізниці. Роботи передбачається розпочати одночасно по всьому шляху. Поздоровляємо місто!». Таким чином було прийнято рішення про будівництво магістралі, яке і розпочалось у травні 1868 року з дільниці Бєлгород–Харків. Вже за рік у травні 1869 харків’яни зустрічали перший поїзд. Регулярний рух за напрямком Курськ–Бєлгород–Харків протяжністю 229 верст було відкрито у липні 1869 року, а ще до кінця того ж 1869 року запрацював і напрямок від Харкова до Ростова протяжністю 538 верст.

 

У післяреформений період, після введення в експлуатацію Курсько — Харківсько — Азовської залізниці, одну з її станцій побудували поблизу ріки Казенного Торця, там, де раніше був місцевий торговий центр, що називався «Крам на Торі» або «Крам Торський» (Крам — товар, Тор — давня назва Казенного Торця). Звідси й походить назва станції — Краматорська. Поблизу станції наприкінці 60-х років XIX ст. виникає селище Краматорськ. Воно значно розширюється у 90-і роки після приєднання Курсько — Харківсько — Азовської залізниці до Катерининської. До 1917 року за адміністративним поділом Краматорськ входив до Білянської волості Ізюмського повіту Харківської губернії. . З часу виникнення цього полустанку в 1868 році прийнято вести офіційне літочислення нашого міст

 

Подальший економічний розвиток Донецького регіону вимагав будівництва нових залізниць. Для з'єднання східної частини Донецького вугільного басейну з Курсько-Харківсько-Азовською залізничною магістраллю, що мала вихід до Азовського моря та центру Росії, потрібно було побудувати Донецьку Кам'яновугільну залізницю. Засновником Товариства, яке взялося за цю важливу справу, був купець Савва Іванович Мамонтов - відомий російський промисловець і меценат. Згідно з домовленістю між правліннями акціонерних товариств, з'єднання Донецької і Азовської залізниць відбулося в місці розташування напівстанції Краматорська. Тож через десятиліття існування в статусі невідомого полустанку Краматорська перетворилася на значущу і стратегічно важливу вузлову станцію. Рух потягів на гілці Донецької Кам'яновугільної залізниці від ст. Дебальцево до ст. Краматорська (і на ділянці до м. Бахмуту) офіційно було відкрито 1 грудня 1878 року. Як свідчить звіт про діяльність правління Товариства Донецької дороги, на станції з'явилася тимчасова одноповерхова будівля пасажирського вокзалу 3 класу з відкритою платформою і оборотне депо, розташоване в кам'яній будівлі і розраховане на 6 паровозів. Обслуговуючий персонал нової станції було поселено у двох житлових будинках. У ході будівництва Донецької Кам'яновугільної залізниці вперше в нашій окрузі берега Казенного Торця з'єднав металевий Бахмутський міст. Пряме і дешеве сполучення з рудниками Донбасу та криворізькими родовищами залізних руд створювало сприятливі умови для спорудження у цьому районі промислових підприємств,сприяло розвитку торгівлі та появі нових міст.

25 лютого 2018 року

Виповнюється 100 років з дня затвердження тризуба - знака Київської Держави часів Володимира Великого гербом Української Народної Республіки. Знову тризуб як герб незалежної держави Україна повернувся 19 лютого1992 року. В школі до цієї знаменній ювілейній дати були проведені виховні години, бесіди. Про історію походження та значення тризуба, його використання в наший країні та за її межами цікаво розповідають інформаційні матеріали, документи, світлини та малюнки, розміщені на поверхах школи.

Малий герб УНР 1918р. - роботи художника Георгія Нарбута

12 (25) лютого 1918 року затверджено рішення Ради Народних Міністрів і Малої Ради “Про установлення герба Української Народної Республіки”. У протоколі засідання Ради Народних Міністрів від 12.02.1918 р. зазначено:«Присутні: В.Голубович, О.Жуковський, М. Ткаченко, Є.Сакович, П.Христюк, М.Порш. […] Слухали справу про установлення герба Української Народної Республіки. Ухвалено внести в Раду закон про установлення для Української держави, прийнятого морським флотом герба Володимира Великого (без хреста)»

Уточнення «без хреста» пояснюється просто: місяцем раніше, 18січня 1918 р. було затверджено військово – морський синьо-жовтий прапор УНР з тризубом, який мав хреста замість центрального зубця – на цьому наполягла Морська Рада, підтримавши вимогу

Ми переживаємо надзвичайно трагічні події, пов'язані з жорстоким вбивством Героїв Майдану – «Небесної сотні».

20.02.2018

Кожен з нас пережив події на Майдані чи своєю особистою присутністю, чи в соціальній мережі, чи волонтером в медичній службі… Для тих з нас, хто втратив близьку людину, або маємо знайомих, які втратили когось, думки та розмови про цих людей та ці події викликають сильні емоції.

ПАМ`ЯТІ ЗАГИБЛИХ НА МАЙДАНІ

З очей мільйонів – сльози потекли;
Серця мільйонів – болем умивались… .
Серця ж Героїв битись не могли,
І очі їхні вже не відкривались. Чи хтось гадав, що власнеє життя
Ціною вільного ставатиме зненацька…?
А їм уже немає вороття,
Як вороття й пролитій крові братській. Коли Герої в передсмертний крок,
Так віддано цю волю здобували,
Свідомо вбивці, тиснучи курок,
У пекло свої душі віддавали. І вже сердець немає молодих,
Що билися за волю разом з нами.
Лиш чути материнський плач за них,
Який блукає довгими ночами. Небесна Сотня – у небесний світ
Полинувши, для нас сказала – жити!
Тож оправдати долі їхніх літ –
Обов`язок народної еліти. На небі спокій їх чекає вже;
І Вічна Пам`ять на землі настала.
За них ми Богу молимось лише,
Та промовляєм: Слава! Слава! Слава!

 

День пам’яті воїнів - афганців

15 .02.2018

У ЗОШ №5 відзначають скорботний День пам’яті воїнів - афганців. Ми повинні пам’ятати тих, хто її пережив, тих, хто недожив, недоспівав, недокохав. Діти зробили плакати на цю тему та прослухали бесіду учителя історії Губіної Л.В. Можна розказати про ту страшну неоголошену війну, що розтяглася на довгих 10 років мовою цифр, будь-яка війна у цифрах – це моторошно й страшно. 20 років тому, 15 лютого 1989 року, ступаючи із сином по мосту через Аму-Дар’ю, генерал Громов символізував цим переходом закінчення для радянських військових афганської війни. Для кожного з більш ніж 600 тисяч тих, хто служив в Афгані, вона була і залишається своєю. У рідні домівки не повернулися 13 тисяч 833 юнаки колишнього Радянського Союзу, 312 – пропали безвісти, доля 330 – невідома.

 

29 січня 2018

Українці вшановують події кінця січня1918 року, коли юні захисники Української Народної Республіки власною кров’ю вписали нову героїчну сторінку в історію українського визвольного руху — бій під Крутами.

Саме тоді на Чернігівщині недалеко відзалізничної станції Крути, що розташована за 130 кілометрів на північний-схід від Києва, добровольчий Студентський Курінь, що складався із 300 юнаків:студентів Університету імені Святого Володимира, новоствореного Українського Народного Університетутагімназисти Київських гімназій,відстоюючи право українського народу жити у власній державі, вступилинерівний бій із більшовицькими військами, чисельність яких налічувала близько 5тисяч. Бій тривав лише п’ять годин. У полон було захоплено і потім розстріляно 28 юнаків. Ціною свого життя юні герої зупинили наступ ворога на два дні. Уже в березні 1918 року, після підписання більшовиками Брестської мирної угоди і з поверненням уряду УНР до Києва, за рішенням Центральної Ради було вирішено урочисто перепоховати полеглих студентів на Аскольдовій могилі у Києві. Тіла 28 вояків-студентів було перевезено до Києва.

27 СІЧНЯ – МІЖНАРОДНИЙ ДЕНЬ ПАМ'ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОКОСТУ

 

24 ГРУДНЯ - 80-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ В’ЯЧЕСЛАВА ЧОРНОВОЛА

76 роковів трагедії в Бабиному Яру

29-30 вересня до 76-х роковин трагедії в Бабиному Яру було проведено годину-реквієм для учнів 9-11 класів.
Учні прослухали інформаційне повідомлення та подивилися документальний відеролик про ці події.
У кінці заходу учні разом з учителями історії Губіною Л.В. та Селівановим В.В. вшанували пам'ять про загиблих хвилиною мовчання. Акція “Вісла” – військово-політична операція польської комуністичної влади, що стала інструментом етнічної чистки[1] та полягала у депортації всього українського населення з південно-східних регіонів Польщі (Лемківщина, Холмщина, Надсяння й Підляшшя) до її північно-західних земель.

 

Усний інформаційний журнал до 70-річчя з часу проведення польською владою акції “Вісла” (28 квітня – 12 серпня 1947 року)

Акція “Вісла” – військово-політична операція польської комуністичної влади, що стала інструментом етнічної чистки[1] та полягала у депортації всього українського населення з південно-східних регіонів Польщі (Лемківщина, Холмщина, Надсяння й Підляшшя) до її північно-західних земель. Під час акції “Вісла” було проведено три етапи: І етап. 28 квітня – кінець травня – депортовано українців з Сяноцького, Ліського, Перемишльського, Ясельського, Кросненського, Горлицького, Бжозувського і частково Любачівського повітів; У червні відбулася “зачистка” Любачівського, Ярославського і Томашув-Любельського, Горлицького, Новосонцького і Новотарзького повітів; У жовтні пройшов ІІІ етап – виловлювання українців, які втікали під час перевезень або самостійно поверталися на попереднє місце проживання, відхід загонів УПА із Закерзоння. 19500 квадратних кілометрів охоплювала територія, з якої були виселені українці. 137–150 тисяч українців і членів змішаних сімей переміщено із 22 повітів, що входили до складу 3 воєводств, і розселено у 71 повіті 9 північно-західнихвоєводств. 357 бойових акцій провела оперативна група "Вісла" з квітня до липня 1947 року. Ліквідовано 1509 повстанців, знищено 1178 бункерів і криївок, заарештовано майже 2800 осіб із цивільної мережі ОУН і УПА у Закерзонні. 3936 осіб, підозрюваних у співпраці з УПА, було ув’язнено в концтаборі Явожно. З них: 823 жінки, 27 священників. Внаслідок катувань загинуло близько 200 бранців. Не ближче 50 кілометрів від сухопутного, 30 кілометрів – від морського кордонів, 30 кілометрів від воєводських міст – такими були межі територій, де дозволили селитися українцям. Мовою потерпілих “17-го червня злощасного 1947 до нас приїхало польське військо. І наказали, щоб у кілька годин усі були спаковані й покинули село… Ніхто не знав куди і на зустріч якій долі. Батько усе робив мовчки. Він був білий, як стіна. По маминім обличчі весь час текли сльози… Наш збірний пункт був у гміні Довгобичів. Звідти нас забрали возами та військовими автами до залізничної станції Вербковичі. Біля цієї станції було десь півморга загородженого дротом поля. І туди нас скидали. Плач стояв над полем під небеса… Після кількох важких та довгих днів побуту під голим небом нас почали вантажити до товарних брудних вагонів. Наше невеличке село поділено на два воєводства – Ольштинське і Щецінське. Дорога була довга й неймовірно важка – без їжі, без води, у спеці й тривозі, що нас там жде?.. І так у брудних вагонах, разом з худобою, їхали нещасні жінки, старці і діти. Бо чоловіків у середньому віці майже не було. Ними були забиті тюрми Любліна і Ряшева, Явожно, сибірські лаґри...” Згадує Євгенія Іваник, уродженка села Гонятина Грубешівського повіту “Пізно ввечері дійшли ми до Лішави. Сиділи там на луках два тижні під військовою сторо­жею... Нарешті вивезено всіх до Залужа, куди звозили вже людей з цілої околиці. Зробилося там страшне людське муравлище, кожен старався якось здобути харчі, не втратити корови, уникнути арешту, утриматися цілою родиною. Усі були нервові і непевні, не мали де скритися, були під голим небом, огороджені колючим дротом. На хворих і старих не звертали вже уваги. Не можна запалити вогню, щоб зварити їсти, не вільно вийти за огорожу, нема де справити потреби, ні одного лікаря чи санітара. Ввесь санітаріят – наш Сян, до його берегу був доступ”.

З розповіді пана Нісевича,

уродженця села Добра Ярославського повіту “Поїзд поїхав у невідомому напрямку. Я думав, що везуть нас на західні землі, бо знав про переселення. А нас везли до Явожна. Було нас 75 людей. Після розпізнання декого взяли набік, а решту – до лазні. Там ми мліли, бо раз давали холодну, а потім гарячу воду. Яке там було биття, коли ми з неї виходили – страх!.. По дорозі до бараку також били… В Явожні просто мстилися над нами. Принижували національну гідність… Наприклад, о четвертій вранці робили вставання. А підлога була чорна від вугілля. Як наказали знову лягти, підходили і питали, чому підошви чорні. Тоді був наказ лягти на черево, а вони били по 20 разів нагаями по ногах… Були ми порозділювані. Учителі, священики, лікарі, узагалі інтелігенція – окремо, а прості люди – окремо. Контактувати з бараками, де сиділи інтелігенти – не можна. Утекти з табору ніхто не пробував. Це, зрештою, було не можливе. Утекти, не торкнувшись електричних дротів, не можна. За дротами був ще високий мур. Залишалася втеча до неба… Нічого за муром ми не бачили. Табір був віддалений від самого Явожна...” Спогад Ярослава Війтіва (“Корчака”).

---

100 років з часу формування І українського полку ім. Богдана Хмельницького

«Щаслива доля судила мені впродовж 3-ох років не лише брати збройну і активну участь у визвольній боротьбі України 1917 - 1920 років, але також бути співтворцем, а пізніше і командиром першої регулярної військової одиниці, новітньої Української Армії - Першого Українського Козацького ім. Гетьмана Богдана Хмельницького Полку, який і започаткував відродження Української Армії та вславив себе в боротьбі за волю і незалежність України.» Степан Лазуренко
Полковник Армії УНР
Командир Богданівського Полку. Пе́рший украї́нський і́мені Богда́на Хмельни́цького по́лк— першаукраїнська військова частинавросійській армії. Сформована18квітня1917року вКиєвіна добровільних засадах. Створення полку поклало початок українізації військових частин у російській армії. 18 квітня 1917 року на влаштованому клубом святі, в якому брали участь частини київського гарнізону і солдати-українці з розподільного пункту, останні проголосили себе Першим українським козачим ім. гетьмана Б.Хмельницького полком на чолі з обраним ними командиром штабс-капітаном Д.Путником-Гребенюком. Поки тривали переговори з командуванням КВО, у казармах на вул. Васильківській розпочалося формування полку— організовано сотні та обрано старшин. Після поїздки делегації українців до командування Південно-Західним фронтом ген. О.Брусилова 4 травня (21 квітня) було отримано дозвіл на формування охочекомонного українського полку, але в київському гарнізоні мали залишитися тільки 500 осіб. Перший Український військовий з'їзд 1917 підтримав формування першої української військової частини, вимагаючи зарахувати до її складу всіх 3200 осіб, що записалися до полку, і призначив командиром полковникаЮрія Капкана. Структура полку відповідала зразкам російського полків того часу: складався з 4 куренів (батальйонів) у складі 4 сотень кожний, кулеметної сотні, відділи піших та кінних розвідників, відділ зв'язку, господарська сотні й медчастини. Командир полку Юрій Капкан Після невдалоїспроби Полуботківцівпроголосити Незалежну Українську державу,Центральна Радапочала з підозрою ставитись до будь-яких військових патріотично налаштованних частин. 26 липня 1917 року на вимогу командування КВО Центральна Рада дала згоду на виведення полку на Південно-Західний фронт. Під час від'їзду ешелонів богданівців з Києва їх обстріляли, і полк зазнав значних втрат. На фронті Богданівський полк, знайшов в особіПетра Болбочанадієздатного опікуна. Користуючись своїм досвідом, він зміцнює полк новобранцями, допомагає богданівцям матеріально. Після реорганізації полку, з частини його складу було виділено новий полк, який складався з прибічників Центральної Ради. Він отримав назву 1-го Республіканського піхотного полку, а його командиром було затверджено Петра Болбочана. 20 жовтня 1917 року в Києві мав розпочатись Третій всеукраїнський військовий з'їзд. Делегати з'їзду обрали Командиром «з'їздівського» полку— Юрія Капкана, а полковим ад'ютантом—Миколу Ґалаґана, який, згодом створював та керував цією частиною. Пізніше полк брав участь у роззброєнні збунтувалих частин полтавського гарнізону. В січні 1918 вів бої з загонами Червоної Армії. Разом з Гайдамацьким кішем, рештки Богданівського полку на чолі з сотником О. Шаповалом захищали Київ та Центральну Раду від наступу військМ. Муравйова. На початку 1918 року полк відійшов з військами УНР на Волинь. З квітня 1918 року знаходиться у складіЗапорізького корпусу Армії УНРяк 3-й Запорізький ім. гетьмана Б.Хмельницького піхотний полк. Після гетьманського перевороту входив до дивізіїгенерала Олександра Натієва.